Саме в такому ключі проходять тестування спортсмени, що входять у склад збірних команд, по суті – визначаються порогові точки, а вже по ним – зони інтенсивності навантаження. Цей метод вибраний не просто так, а тому, що співвідношення вкладу різних механізмів в енергозабезпеченні на рівні 200 Ватт під час тесту, буде відповідати і під час роботи на рівні 200 Ватт зі старту. З маленькою поправкою на час розгортання аеробних механізмів, котрий буде компенсовано за рахунок анаеробного гліколізу. Все це схематично можна виразити так:
Хто читав уважно тепер хоче запитати а куди ж дівся креатинфосфатний механізм? Відповідь дуже проста. Для його ввімкнення необхідно виконувати вправу з максимально можливою інтенсивністю, при цьому, якщо вона буде хоч трошки не максимальною, роботу буде забезпечувати анаеробний гліколіз. Стаєри можуть забути про нього, адже для них він майже нічого не вирішує. А от спринтерам знання / не знання особливостей роботи з креатинфосфатним механізмом буде означати або перемогу або поразку.
Для чого необхідно знати свої зони інтенсивності? Тому, що основний принцип тренування (не дивлячись на те що їх багато) “те що ми тренуємо – те й тренується. Неможливо розвивати аеробну функцію коли значний вклад в енергозабезпечення вносять анаеробні механізми. не можна збільшити запаси креатинфосфату в м’язах, не вичерпавши їх, а попрацювавши за рахунок анаеробного гліколізу. “Довго буде ходити у темній кімнаті той хто не знає де вимикач”.